Платон. 2009.

ПЛАТОН: «Дбаючи про щастя інших, ми знаходимо власне»
Близько 427-347 до н.е.
Давньогрецький філософ, котрий дав світу потаємні знання про суть речей, заклав основи метафізики. Учень Сократа, учитель Арістотеля.
Важливою частиною філософії Платона є учення про будову світу – учення про основні три субстанції. Основа буття – “єдине” проявляється через “розум” і “душу”, наповнює “космос”. У «єдиному» перебувають «ідеї». Ідеями мислитель називає смислову сутність речей. Як тіні відносяться до реальних істот, так і вся сфера чуттєвого  відноситься до речей, що пізнаються розумом, при цьому ідея настільки ж більш реальна і справжня видимої речі, наскільки річ довша за свою тінь. Ідеї мають ідеальну матерію, що робить можливість розуміти їх естетично. Так, «космос» – найпрекрасніший, оскільки досконало відтворює вічний прототип.
Щоб “бачити все відразу”, Платон вводить у філософію метод діалектики – поділу цілого на частини, а частини зведені до єдиного. Так формує учення про неподільні цілісності, тобто про єдність світу.
Потрійну систему у Платона має і суспільство: керуючі державою – філософи (споглядачі ідей); захисники держави – воїни, виробники загальних благ – працівники. Платон стверджував, що для ідеальної держави важливо, щоб царі філософствували, а філософи царювали. При цьому для реалізації ідеальної держави має діяти громадська модель, абсолютно позбавлена негативних почуттів: усунути почуття власності допоможе відсутність приватної власності, заздрість та ревнощі викоріняються через спільність дружин та дітей, визначення шлюбів – за рішенням держави, батьківські прив’язки усунуться громадським вихованням дітей та ставленням до кожного дитині, як до своєї.

У вченні про індивідуальну душу, яка є образ і закінчення «світової душі», Платон визначає три її здібності: розумова, вольова й афективна. Призначення людини застосувати ці здібності через вироблення у собі відповідних трьох чеснот – мудрості, мужності та просвітленого стану афектів. При цьому врівноважити ці якості допоможе одна цілісна чеснота – справедливість. Кожен член суспільства – від працівника до філософа – повинен виконувати свій обов’язок на своєму місці чесно і справедливо, але кожен може сягати менш досконалого знання до більш досконалого. Сенс життя людини полягає у наближенні душі до світу ідей, а шлях до неї – мудрість. Платон бачить цей шлях в уподібнення Богу в чесноті.
Платон хоч і абстрактно, але ставив перед людством ще одне завдання – досягнення справжнього блага. Цей процес уявлявся мислителю в природному сходження від тілесної любові до душевної, а від останньої – до чистих ідей. Платон, якого називають співцем кохання, дає базову пораду: «Любіть!». Суть кохання по Платону багатопланова. По-перше, предметом справжнього кохання людини може бути тільки душа іншої людини, і в цьому є благо. По-друге, любов тільки до тіла – помилка, помилка душі, що підпала під бажання, і не є благо. По-третє, суть справжнього доброго кохання – прагнення душі повернутися на Батьківщину – у вічність прекрасного буття ідей.

“Кохання не в тому, кого люблять, а в тому, хто любить”.
«Можна пробачити дитині, яка боїться темряви. Справжня трагедія життя, коли чоловік боїться Світла».