Григорій Сковорода. 2012.

«Зосередь свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай усередині себе криницю для тієї води, яка зросить і твоє житло, і сусідське».
Відомий мандрівний філософ (роки життя: 1722-1794) народився у селі Чорнухи, недалеко від Полтави, у родині козака-священника. Вивчивши європейські мови, історію та філософію в Києво-Могилянській академії, три роки подорожував пішки святими місцями та музеями Польщі, Угорщини, Австрії, Італії, можливо, і Німеччини. За час паломництва опанував давньогрецьку, давньоєврейську та латину, вивчав давню та новоєвропейську філософію.
З 1759 по 1769 роки Сковорода тричі стає викладачем катехизи Харківського колегіуму, але, незважаючи на те, що навколо нього сформувався гурток однодумців з-поміж студентів, йому довелося остаточно припинити викладацьку діяльністю через критичну оцінку його курсу митрополитом Самуїлом.

З 1769 року починається період мандрівок філософа – єдиний спосіб уникнути переслідувань світської та духовної влади. Філософ-богослов пройшов території Приазов’я, Воронезької, Орловської, Курської, Слобідської губерній. Затримався у Ростові, гостював в Області Війська Донського. Як один із найосвіченіших людей свого часу, Григорій Сковорода найбільше цінував внутрішню свободу і жодного разу не спокусився на пропозиції спокійної прибуткової посади.

Життя бездомного мандрівника, любителя священної Біблії, проходило серед природи. Носив він просту сорочку, все його майно було при ньому – сопілка, посох, сумка з книгами та хліб. З першими променями сонця прокидався він від недовгого, не більше чотирьох годин на добу, сну. Завжди перебував у доброму настрої, за що й любили його люди, і шукали спілкування з ним. Під час своїх бесід із простими людьми, козаками, селянами філософ завжди звертався до людського розуму та душі, закликаючи до моральності не лише словом, а й своїм способом життя.
«…Вельми не мала справа: пізнати себе»
Григорій Сковорода дає учення про будову світу, що умовно можна уявити, як три частини цілого: великий, малий та символічний. Природа чи космос є великою частиною світу. Малий світ укладений у мікрокосмі, тобто у людині. Особливий світ, який об’єднує все, є символічним світом, укладеним у Біблії. У кожному світі домінантою виступає дух, Бог чи вічність. Бог є вічним початком, присутнім у всьому, але невидимий, поза землі і поза часу. Бог проявляється у світі через любов.
Всім своїм життям поет доводив, що щастя людини не залежить від місця та часу, плоті чи крові, не міститься у високій посаді, владі чи багатстві, а лише в тій любові, яку вдалося виростити у серці.
Згідно з філософом, у житті важливе і цінне тільки все природне. За теорією мислителя, кожна людина має своє призначення, свою певну справу, яку Григорій Сковорода називав «спорідненою працею». Сенс людського життя і полягає в тому, щоб знайти потрібне собі, а непотрібне відкинути. Божу іскру в кожній людині філософ описував як посудину, яку Бог наповнює талантом для використання людиною. Момент усвідомлення свого призначення Григорій Сковорода називав реалізацією Божого задуму. Філософ закликає зрозуміти свою природу, але не розумом, а пізнанням навколишнього світу через символи (Біблію). Після пізнання свого внутрішнього «Я» можна приступати до спорідненої праці. Головне у праці – бажання. У вченні Григорія Сковороди, суспільство, де кожен займається улюбленою справою, – щасливе і приносить користь собі та оточуючим. Найбільше щастя в житті людини – знайти самого себе, що «живе у внутрішньому серці нашого світу, що існує у злагоді з Богом». Джерело нещастя, за філософом, – “безсовісніть”. Саме чисте сумління, щира спрямованість до істини веде до розкриття іскри Божої.
“Філософія – головна мета життя людського”, – стверджував Сковорода. Головне у людині – є дух, серце, думки. Людина захоплюється різними цілями: наситити черево, насолодити очі, віддати життя одягу чи речам, але ці цілі не можуть бути істинними. Філософія, любов до мудрості, спрямовує до того, щоб «дати життя духу, шляхетність серцю, світло думкам», що і є істинною у житті.
________
Відчувши день смерті, у 1794 році Григорій Савич залишив на збереження усі рукописи своєму улюбленому учневі – Михайлу Ковалінському. У день відходу у потойбіччя філософ омив тіло, одягнув чистий одяг і в повному спокої залишив цей світ. За спогадами його сучасників, філософ заповів написати на місці його поховання такі слова: «Світ мене ловив, але так і не спіймав».